Виявляється Рахівщина приваблює не тільки туристів, а й медіа. На блакитних екранах наш край показали й «Орел та Решка», багацько блогерів на своїх ресурсах на «Ютубі» й чимало новинних сюжетів транслювалося звідси.
А нещодавно, спеціально для Рахів.City журналістка львівського журналу «Країна» Анна-Ліля КОКОРА надіслала свій «привезений» із Рахівщини матеріал про два старовинні предмети. Тож, про сторічний казан та вишивану сорочку очима Анни-Лілі, – читайте далі.
Мідний казан зберігається в Музеї гуцульської бриндзі в Рахові на Закарпатті.
Торік, на відкриття закладу його подарував власник вівчарського господарства Василь Тодікаш із селища Великий Бичків. Посудині майже 100 років. Вирішив презентувати цю реліквію до музею, бо вона вже не придатна для використання так, як почала протікати. У таких на полонинах гуцули варять вурду – овечий сир.
– Рецепт виготовлення сиру не міняється понад три століття, – розповідає засновниця музею Ольга Шкуро. – Справа це непроста. Протягом шести теплих місяців вівчарі випасають на полонині до 300 овець, яких віддають їм селяни. Доять тварин тричі на день. Одна вівця дає горнятко молока, загалом виходить відро. Свіжий надій крізь марлю та гілки ялини проціджують у путеру – дерев’яну бочку. Додають кляг – фермент, що утворюється у шлунку молодого бичка. Залишають киснути, доки молоко не стане густе.
Фото зроблене у "Музеї гуцульської бриндзі" у РаховіФото: Анна-Ліля Кокора
Найдосвідченіший вівчар – ватаг – бере збитечок. Це палиця з двома дірчатими кільцями. Ним збиває сир, формує соковиту грудочку й у марлі підвішує у стаї, щоб стекла волога. Так утворюється перший продукт з овечого молока – будз.
– Неварку, яка залишилася в путері, зливають у мідний казан, що висить над ватрою. У ньому й виварюють вурду, помішуючи віничком, або ложкою. Потім вибирають і теж підвішують у марлі, щоб стекла. У казані залишається жентиця, сироватка. Кажуть, купання в ній омолоджує. Але частіше нею годують худобу.
Фото: Анна-Ліля Кокора
Історія майже сторічної сорочки
Вишиванку з уставками зберігає 74-річна Олена Горбач з Рахова. Сорочку вишила її мати Олена Ткач (1927-2000) до Великодня 1967 року.
Коли мамі було 18 років, в церкві під час недільної служби до неї підійшла жінка. «Той чоловік прийде до тебе в п’ятницю свататись», – вказала на незнайомця. 21-річний Михайло Ткач щойно повернувся з Другої світової війни. Дійшов до Німеччини. Через кілька місяців, перед Великим постом, відгуляли весілля. Через рік народилась я. Було в батьків ще двоє дітей – донька й син, але сестричка померла ще немовлям, а брат кілька років тому. Хоч до одруження не були знайомі, та все життя минуло в злагоді та мирі.
Михайло їздив до Сибіру, працював на заготівлі лісу. Привозив апельсини та кедрові горіхи. Олена поралась по господарству, доглядала нас. Разом побудували хату. Коли мама мала час, вишивала. Мала дуже багато сорочок, запасок до них та цілих строїв. Вишиванку справила собі в 40 років.
Уставка – це віворіткова техніка зашивання рукава. Подібна до гладі, але шиється з вивороту на «лицеву» сторону. Нитками чорного, бордового, зеленого та помаранчевого кольору вишивають ромби. Так само оздоблюють дуди – край рукавів біля зап’ястя та обшивка (комір).
Фото: Рахів.City
Розтолоч – нитки на вишиванку – мамі передавала двоюрідна сестра тата, яка жила в Америці. Втекла туди 16-річною, бо батьки заборонили їй вийти заміж за єврея. Шовкову тканину купила поміж людей, ті возила товари з Чехії. Потім місцева швачка пришила сорочку. Робота тривала кілька тижнів. На Великодню утреню мама вбрала її разом з запасками, які купила в сусідки, їм зараз теж більше ста років вже.
Мама вишивала аж до старості. Усі строї зберігаю вдома. Дозволяю донці та родичкам приміряти. Їм вони і дістануться у спадок.
Текст: Анна-Лілія КОКОРА.
