Сім’я Смекалюків, що нині оселилася в Костилівці одна із сотень, тисяч тих, хто зміг вибратися із горнила війни. Одна із десятків родин, які приїхали до Рахівщини за відносно тихим небом над головою. Вони – живі, вони – у безпеці, намагаються стерти із пам’яті жахи війни, але навіть тут їх боротьба за життя не припиняється, бо для цього їм потрібні дороговартісні ліки, а грошей – катма.
Тож історія боротьби за життя в окупації та в тилу, – читайте в рядках записаних Рахів.City.
Подружжя Ірини та Івана
Голос Ірини звучить дуже тихо й спокійно, так ніби тягар пережитого досі не дає їй сил вдихнути на повні груди й заговорити голосно, а можливо досі є страх, що її можуть почули окупанти… Знову вдертися у її квартиру і приставити автомат до серця її сина, або вчинити ще якісь звірства.
Їй 45 років, чоловіку Івану – 50, разом вже 27 літ. До 24 лютого мирно жили у квартирі в місті Буча, виховували трьох дітей: рідних дочку та сина (23 й 14 років) і найстаршого 26-річного Сашу племінника, якого взяли під опіку. Разом працювали, проходили всі труднощі та випробування хворобою. Складну операція на серці чоловіка. Інвалідність першої групи, щоденна потреба у дорогих ліках, постійний догляд за хворим.
Окупація: тижні жаху і виживання
Що таке війна родина Смекалюків дізналася першого дня повномасштабного вторгнення росії.
– 24 лютого почали бомбити сусіднє місто Гостомель, снаряди летіли над нашим будинком, – згадує жінка. Проте, вони не планували евакуюватися, бо думали, що до Бучі не дійдуть, але наступного дня підірвали мости і заблокували всі виходи з міста. Єдиний варіант тікати залишився через ліс, але й там вже стояли росіяни тому тікати було нікуди.
– Ми дізналися, що з міста Ірпінь оголошено евакуацію, але туди нам нічим було доїхати, до того чоловік мало ходячий. А потім на сусідній вулиці розгромили колону «кадирівців» і до нашого подвір’я попадали уламки техніки: колеса, люки від танків… Рештки військових машин повисипали у нашому будинку вікна, пошкодили стіни. Будинок вистояв, а поруч нього російські окупанти організували собі штаб. Під розбитими вікнами встановили зенітки, газову трубу над нашою квартирою розірвали, через щоденні обстріли у нас не було ні світла, ні тепла, ні газу, ні зв’язку.
На початках міська рада якось намагалася людей забезпечити всім, у магазинах були продукти і вода, але після того, як увійшли російські війська вони все почали розграбовувати. Розтягнули все: магазини, склади, аптеки у місті не залишилося нічого там тепер гуманітарна катастрофа. Першими грабували росіяни, а вже потім всі хто міг, бо люди просто хотіли вижити.
Мікрорайон Ірини та Івана був під владою окупантів, вони нікого не впускали і не випускали з нього, бо таким чином охороняли свій штаб. По центру Бучі й на вулицях їх району повсюди лежали тіла вбитих людей. Їх не дозволяли забирати тож знайомі, сусіди просто мертві валялися на дорозі, якими колись поверталися із роботи, гралися із дітьми чи прогулювалися…
– Після двох тижнів тіла почали розкладатися й священик місцевої церкви пішов просити окупантів дозволити поховати людей. Йому частково дозволили це зробити – забрати мертвих тільки з центру, у наш район не пустили.
Так 67 цивільних знайшли мертвими по центру Бучі й у братській могилі поруч церкви всіх поховали. Упізнаних було тільки 33 тіла, решта – невідомі…
Заднє подвір’я будинку замінували. Вороги змушували всіх на руку в’язати білу стрічку, як символ того, що вони полонені цивільні. Зауважує жінка, що для російських військових вони були просто живий щит. Кожного разу щоб зварити собі хоч якусь їжу вони із пов’язками виходили на вулицю й на багатті готували те, що прийдеться. Шукали питну воду.
Від людей забрали телефони, ходили по будинках шукали українських захисників. Так, одного дня увірвалися й до їх квартири.
– Нас змусили лягти долілиць, а меншому синові автомат приставили до грудей, – згадує жінка, – тоді ми натерпілися страху, і тоді вирішили, що спробуємо евакуюватися.
Під дулами автоматів на адреналіні вибралися з Бучі
– Після того, як до нас вдерлися окупанти ми наважилися тікати, тож я, мій важко ходячий чоловік, молодший син, дочка та 73-річна самотня сусідка, яку ми забрали із підвалу, вирушили в дорогу. Ми хоча б встигли документи на квартиру забрати, а сусідка в чому була в тому й пішла.
Нині переповідаючи те, як вони тікали жінка каже, що їм просто пощастило, бо їх випустили. Військовий до якого вони підійшли сказав: «Идите. Только идите правее-правее», виявляється все по лівий бік було заміновано.
– Ми йшли дуже швидко й без зупинок, бо зупинятися було небезпечно, на адреналіні. Без упину мінімум годину, вздовж замінованого шляху, під дулами автоматів, бо на нас постійно наводили зброю, ми йшли і не знали доки дійдемо чи не розстріляє нас хтось. Так добралися до міста Ірпінь. Там побачили блок-пост наших ЗСУ й тероборони. Військові посадили нас в машину й відвезли до зруйнованого мосту, в машині нас було дуже багато й хто як міг так в ній їхав – хтось лежали, стоячи, а хтось висячи.
По мосту ми перейшли вздовж дощечок, які там настелили, нині читаємо у новинах, що вже людей, які там намагаються пройти розстрілюють російські снайпери. Подолавши міст ми сіли в машину швидкої допомоги й нас вивезли на окраїну Києва, а вже звідти на вокзал. Ми стояли на вокзалі і не знали куди нам їхати, куди податися, але виявилося, що брат чоловіка Коля, нас весь час розшукував, бо із нами не було зв’язку. «Однозначно їдьте в Костилівку, їдьте сюди», – сказав нам телефоном Коля. Так ми сіли в потяг до Рахова 10 березня і наступного дня опинилися тут.
Життя переселенців у Костилівці
Нині родина Смекалюків живе у братовому будинку, сам він перебрався до Рахова. Із речей в них нічого немає, немає продуктів і грошей, немає роботи і найголовнішого ліків для Івана.
– Як ми приїхали то голова села нас повіз до центру переселенців у Рахові, там взяли деякий одяг, взуття, на жаль, не знайшли. Продуктів там нам не видали – сказали «не положено», але пізніше дочка поїхала у Червоний хрест і нам дали консерви. Дякувати жителям Костилівки ми маємо що їсти, – розповідає Ірина.
Додає й те, що шукали лікаря для чоловіка та в Рахові таких фахівців немає, є кардіохірург у Великому Бичкові, але він не проводить прийом, бо зараз у столиці. На жаль, скрутно нині в них із найголовнішим – препаратами для Івана.
Так у відносно безпечній Рахівщині живуть одні з багатьох переселенців, втікачів від жахів війни Смекалюки із Бучі. Намагаються не згадувати побачене, шукають допомоги на лікування і мріють… Мріють повернутися додому.
P.S. Допомогти родині із покупкою ліків можна за реквізитами: 4149609012288561 Смекалюк Ганна (дочка), або написати героїні матеріалу за посиланням тут.
