Діти розповідають вірші, дорослі у костюмах перерізають червону стрічку, грають музики – ще донедавна такий сценарій відкриття будь-чого був звичним для всіх. На контрасті гучних відкриттів чогось маленького, натомість, закриття всього чудового та масштабного у краї відбувається по тихому.
Без жодного звуку трембіти з життя району зникнули фестивалі та заклади, громадські та скаутські організації... Стихли звуки «Європи Центру», не пахне кавою над містом у «The Roof» і не звучить більше пластунське «СКОБ» у Рахові. Не відбуваються офіційні збори «Рахівського едельвейсу», не гудять більше клаксони велосипедів «Стежок опришків», а фестивалі, що залишилися, вже давно не продукують чогось нового й з роками загубили автентичність, перетворившись на велику гостину з продажем китайського краму.
Абсолютно різні за подобою, часовими рамками, ідеями, формами, цільовою аудиторією. Комерційні проєкти та волонтерські, патріотичні й культурні, військові та спортивні, але всі як один опинилися у минулому. Історією міста, що нагадує про себе хіба-що у постах соціальних мереж чи виринають у спогадах людей та гірким щемом віддає у грудях, часом, деяким організаторам-творцям. Мало хто задається питанням «Чому так сталося? Чи то у краї така токсична атмосфера, що не дає шансу на життя різним проєктам?...». Зрештою, з часом ці питання клубляться і зависають над Рахівщиною, як «Дамоклів меч», а із кожним закриттям місто відноситься на крок назад на стежці туризму, розвитку, прогресу...
Фото одного із концертів у Рахові фестивалю «Rock&World музики Європа-Центр».Фото: Закарпаттячко
Згасле сонце «Європи-Центру»
Полум’яне сонце у тандемі з молодим місяцем світили з афіш по всьому місту. Вперше з телеекранів рахів’яни почули, що на їх «Буркуті» відбуватиметься якийсь міжнародний фестиваль «Rock&World музики Європа-Центр».
Невдовзі, 25 вересня 2005 року, місто сколихнулося від 12-тисячної навали глядачів, неймовірної сцени, звуку та освітлення. Ще більше вражала кількість зірок, яких до того бачили тільки на блакитних екранах.
Хотіли пропагувати українське мистецтво за кордоном, привернути увагу до національної культурно-мистецької спадщини, як потенційного ресурсу для розвитку та міжнародного культурного туризму в Україні.
Перший рок-концерт нагадував спалах народження нової зірки.
Поміж смерек розносилась музика, світлове шоу та феєрверки злітали високо у небо, а у грудях віддавала вібраціями рок-музика. Абсолютно неординарним, нетиповим, що розривав всі шаблони звичної для району музичної культури, з вільними і дещо екстравагантними гостями-слухачами. З небаченими досі масштабами сцени та апаратури, з відомими виконавцями, діджеями, та не менш відомими ведучими.
Ідейним батьком фестивалю та художнім керівником-постановником був Дмитро Ципердюк, колишній учасник гурту «DazzleDreams», а нині фронтмен «Luiku», музикант, композитор, продюсер. Він спільно з командою професіоналів привіз до Рахова нереально круту сцену, світлове та музичне обладнання.
Такого складу зіркових виконавців на «Буркуті» ще ніколи не виступало. Реклама фестивалю крутилась на провідних телеканалах в прайм-тайм. Після двох успішно проведених концертів Дмитро, з невідомих причин, перестає бути членом оргкомітету фестивалю. В результаті після ще двох вже не таких яскравих фестів, без участі Ципердюка «Європа-Центр» залишається тільки спогадом.
Фото: Стежки опришків/Facebook
«Стежки опришків» западуться листом?!
«Цього року ми не плануємо жодних стартів у Рахові. Що буде далі – життя покаже. Ще раз всім дякуємо, до нових зустрічей на стежках України» – саме так, у соцмережах організатори триденного кроскантрійного марафону карпатськими горами «Стежками опришків» повідомили про те, що припиняють роботу над проєктом.
«На жаль, все закінчується, прийшов і наш час прощатися зі «Стежками опришків», – написала команда організаторів ще 9 лютого 2020 року.
Унікальний на Рахівщині веломарафон вперше зібрав аматорів-спортсменів випробувати себе гірськими трасами 2013 року. Тоді двоє друзів – рахів’янин Петро Попович та житель київської області Ігор Похвіщев – організували неймовірну гонку з благородною метою: популяризувати велосипедний спорт та пропагувати здоровий і активний відпочинок у місті.
Доклавши неймовірних зусиль, витративши власні час та кошти, ідейники марафону розробили цікаві маршрути з набором перепадів висот і неймовірними пейзажами. Проробили маркування, якими поза подією користуються чи не щодня туристи, організували волонтерів і у результаті «Стежки опришків» стали найяскравішою спортивною подією краю. А учасниками були сотні спортсменів-любителів з України та із-за кордону.
Починаючи з 2015-го року, веломарафон покинув один із директорів Ігор Похвіщев. Містянин Петро спільно з командою з тринадцяти чоловік самотужки влаштовував заїзди, учасниками яких стали вже й краяни, а два роки тому вперше переможцем став рахів’янин.
Щороку рівень «Стежок...» зростав – сайт на трьох мовах, близько тридцяти спонсорів, а сам марафон включав вже подію місцевого значення, бо поруч зі змаганнями, організатори влаштовували безкоштовні табори-навчання, заїзди для дітей та велопарад у вишиванках.
Три дні у місті панувала особлива атмосфера грандіозного дійства, містяни шикувалися, щоб побачити старти спортсменів, а ті на своїх металевих конях, як вихор, проносилися головною вулицею міста. Після стрічки новин у соцмережах майоріли кадрами гонків з геолокацією Рахова. Мінімально на три дні змагу всі готелі, садиби, хостели міста були зайнятими, а ресторатори зустрічали гостей-відвідувачів.
Чи «Стежки опришків» западуть листом, чи це тільки невеличка пауза, щоб перевести дух від титанічної праці головного директора Петра Поповича, що останні чотири роки самотужки «горів» справою веломарафону – покаже час. Однак, на жаль, у 2020-му році подія так і не відбулася. Зрештою, залишається без надії сподіватися, що клаксон на Буркуті таки порушить тишу й дасть старт новим заїздам. Принаймні, сайт «Стежок…» досі працює та вселяє оптимізм!
Тераса закладу «The Roof»Фото: foursquare.com
Історія життя «Даху»
«Падав дощ, бармен готував мохіто, а талановитий музикант Євген Козлов з Івано-Франківська грав якісний deep-house та ще якусь музику, яку я ніколи раніше не чув. Десь на середині його крутого мелодійного сету дощ зупинився, на небі з’явилась веселка. Дуже багато молодих, красивих людей спілкувались, танцювали, спостерігали за заходом сонця. Женя був вражений Раховом і терасою, я був вражений його сетом та гарною атмосферою», – таким запам’ятався день відкриття «the ROOF» його власнику рахів’янину Олександру Мартину.
Лаунж-бар «Дах» або оригінальна назва «the ROOF launge & bar» увірвався у життя міста, як щось незвичайне, можливо не надто зрозуміле, яке розбурхувало цікавість та манило новизною. Альтернативний простір, з оглядовим майданчиком на даху готелю, оригінальним інтер’єром, приглушеним освітленням, мелодійною музикою та приємною атмосферою.
Одним з таких задумів, який довго крутився в моїй голові, було панорамне кафе на даху якоїсь високої будівлі. Уявляв, як піднімаюся з центру метушливого міста на дах високої будівлі і опиняюся у зовсім іншій реальності поряд з величним Менчулом, – згадує про історію створення «the ROOF» Олександр.
Фото: foursquare.com
– 2012 рік став дуже світлим періодом мого життя. Натхненням були моя дружина і народження донечки. Вирішив створити оригінальний заклад з панорамним виглядом і своєрідним оглядовим майданчиком для гостей міста.
Мої плани співпали з намірами мого друга Ігоря інвестувати кошти в орієнтований на туристів заклад. У центрі міста саме завершувалося будівництво нового готелю, оточеного з усіх боків горами, які можна спостерігати з даху. Мені вдалося переконати власника готелю в оригінальності ідеї і отримати дах в оренду, а після року клопіткої роботи ми відкрилися.
«The ROOF» відразу зайняв власне місце у житті Рахова.
Заклад об’єднав навколо себе молодь та був не просто баром, а атмосферним місцем для відпочинку, зустрічей і спілкування. На даху казали «Так» одне одному молодята на виїзних церемоніях, рахів’яни знайомилися з авторською музикою діджеїв на тематичних вечірках, звідти, смакуючи каву, милувалися горами та позували на їх фоні, фотографуючись туристи.
– Перший рік ми працювали вдало. Зробили заклад популярним. Нас відвідували гіди, журналісти, туристи. На другий рік роботи менеджер готелю Володимир, який на той час займався всіма справами орендодавця, хотів усунути нашу команду від адміністрування закладом, маючи свої плани щодо бару та готелю в цілому, – ділиться причинами зникнення свого дітища Олександр.
Після закриття залишилося чимало невтілених у життя ідей
Як каже власник «the ROOF», реалізували задумане всього на 30%, а ще хотіли встановити телескоп, збудувати зимову терасу, облаштувати чіл-зону під відкритим небом з шезлонгами та м’якими меблями, фото-зону з виглядом на г. Менчіл та об’ємним надписом «Я люблю Рахів», та ін. Мали намір розвивати франшизу. Після того, як заклад закрився, в іншому місті з такою ж концепцією, назвою та дуже подібним логотипом запрацював аналогічний бар.
Фото: foursquare.com
– Моєю першою реакцією було обурення, але такий плагіат свідчить про вдалу ідею, яка надихнула інших, що не може не радувати, – ділиться Олександр та згадує позитивні миті, які приніс йому лаунж-бар. – Беззаперечні плюси – це новий досвід, багато приємних спогадів, цікавих нових знайомств, справжніх друзів, з якими і зараз тісно пов’язаний. Великим досягненням вважаю те, що туристи, які відвідували наш заклад, їхали з гарними враженнями про Рахів. «The ROOF» згадано у популярному серед мандрівників журналі «34travel.me».
– Для того, щоб в місті проєкти жили та розвивались потрібно, щоб місто також розвивалось, потрібні жива економіка, приток капіталу, приємні умови для ведення бізнесу. Кожному, хто створює робочі місця, потрібно максимально сприяти. Всім, хто популяризує Рахівщину серед туристів через фестивалі, спортивні події, народні промисли, автентичну кухню і таке інше – треба допомагати!
Мені здається, що справді цікаві проєкти продукують тільки ті люди, які ставляться з душею до того, що роблять, котрі горять своєю ідеєю! Будь-яким проєктом треба постійно займатись, а ще треба мати щедру долю, вірних друзів, злагоджену команду, свою локацію і трохи інвестицій.
Проєкт треба народити, виростити і виховати. Якщо від проєкту відходять ідейні батьки раніше, ніж встигнуть його виховати, то ідея трансформується, або і зовсім нівелюється та перестає бути цікавою, – каже Олександр.
Як вдалий приклад актуального нині проєкту, орієнтованого на туристів, називає приватну садибу вРахові. – Неймовірний краєвид та гостинність господарів приваблює туристів з різних країн. Побудований готель на власній землі, інвесторами є батьки, а менеджерами – діти. Проєкт приречений на успіх!
Архівні світлини оприлюднені на сторінці соцмережі Ольгою АндріївноюФото: Olga Shkuro/Facebook
Відродився, як фенікс, але у двадцять пішов із життя міста
2016-й став знаковим для станиці Рахів Пласту Національної скаутської організації України, бо саме того року вона відзначила двадцятиріччя й за кілька місяців після ювілею припинила існування.
– В 1996 році відродився, як Фенікс, після 1930-их років, Пласт у Рахові, – писала в 2016 році на сторінках районного часопису пластунка-сеніорка, виховниця Ольга Шкуро. – Серед його засновників – учасник «Гуцульського табору» в Тьовшагу, мій батько Андрій Ткачук (псевдо Ґудзик). З того часу організація успішно гуртує навколо себе молодь, готує лідерів, патріотів, законослухняних громадян місцевої і національної спільнот. За двадцятилітній період відчули чари пластування понад 200 юних рахів’ян.
Основними принципами Пласту завжди були любов до Бога та України. Суть Пласту – у формі гри вчити серйозним речам, привчати до самодисципліни, поваги, бажанню випробовувати себе і бути кращим.
Спогади із таборування ще й досі «пахнуть» димом.
– Двадцять років щонеділі, окрім серпня, ми зустрічалися і завжди над чимось працювали, – згадує виховниця, подруга Ольга. – Активно ходили в мандрівки, колядували, вчили історію скаутінгу та України, багато співали. Яскравими подіями із життя рахівського Пласту були: Міжкрайове Джемборі в Невицькому (1996), Європейське Джемборі в Празі (1997), ЮМПЗ (2002), Табори «Центр Європи» (2000, 2001, 2003, 2005), Всеукраїнський мистецько-інтелектуальний змаг «Орликіада», з якого рахів’яни завжди привозили перемоги; участь у Крайових таборах: «Золота булава», «Легіон», «Метаморфози», «Чота крилатих», КВТ, СВТ, Морський...
«Пластування відкрило для мене світ можливостей і дало віру в себе та усвідомлення того, що я можу все, якщо захочу» – нині відгукується про скаутську організацію вихованка рахівського Пласту, учасниця пластового куреня «Літавиці», очільниця «Театру Лесі Українки» у Львові Ольга Пужаковська (Мухіна). Досі всім наголошує, що вона – із рахівського Пласту й співдиректорка львівської івент-компанії «So Good Company» Інна Кляп. Вона – пластунка-вірлиця, віце-Гетьманівна «Орликіади», членкиня куреня «Бунтарки».
Додає, що у списку тих, ким пишається рахівський Пласт, є чимало успішних, креативних людей. Зокрема: Ірина Мухіна (Думич), яка внесена до Списку найвідоміших українців, координатока «Євромайдан SOS», членкиня куреня «Літавиці»; Валентина Шкуро, рекордсменка за участю в пластових таборах, кандидатка психологічних наук; Михайло Лемак, пластун-скоб, першун «Золотої булави», сьогоднішній успішний лідер; Андрій Кокіш – волонтер, їздив з «Вертепом» у зону АТО; Роман Томашук, Дар’я Шумнегра – захищають Україну на Сході та багато інших.
Цікаво, що подорослішавши, пластуни віддають у Пласт і своїх діток!
Ольга Андріївна із своєю дочкоюФото: Olga Shkuro/Facebook
Згадуючи час, коли Пласт тільки відроджувався, Ольга Шкуро зауважує, що вирішила стати виховницею заради своїх донечок. Тож доклала зусиль, пройшла необхідні вишколи, отримала право бути наставницею і відродила пластовий осередок у Рахові.
Робота виховника – волонтерська. Найбільшою нагородою є очі дітей, які горять бажанням бути пластунами. – Найкраще, коли діти кидають виклик самим собі і досягають успіху, знаходять друзів, опановують щось нове, розвиваються, виявляють свої таланти.
Протягом існування Пласту в Рахові, Ольга Шкуро доклала чимало зусиль, щоб зацікавити дорослих і познайомити їх ближче зі скаутською виховною системою. Зокрема, організовувала вишкіл попередньої пластової підготовки в 1998 році, у 2008-2009 роках провела три семінари для вчителів Рахівщини та Закарпаття. А в 2006 році на Всеукраїнському семінарі географів у Рахові пластуни залучили учасників до гри-теренівки.
«Будь іскрою, як мрієш бачити багаття»
Ольга Андріївна покладала надії на те, що Пласт «спалахне» в Ясінях чи Великому Бичкові; з’явилась іскра сподівань на зародження осередку в Лазещині. Приємно, що надії таки реалізував Великий Бичків, восени минулого року. Цікаво, що саме слова із пісні «Будь іскрою, як мрієш бачити багаття» у великобичківського пласту є свого роду девізом-символом. Адже, після паузи у десятиріччя, у селищі, з маленьких іскор трьох великобичківців: Павла Горинецького та подружжя Юрія і Роксолани Ткач розгорілося багаття-відродження скаутської організації Пласт на Рахівщині.
Разом з тим, п. Ольга готова допомогти будь-кому, хто хотів би розпочати цю справу у Рахові. – Кількість дітей, котрі бажають стати пластунами, велика, а бажаючих бути виховниками немає, – констатує Ольга Шкуро. – На жаль, нині немає лідера, який зміг би повести за собою, немає сильної особистості, яка б взяла на себе відповідальність і обов’язки, – називає одну з вагомих, на її думку, причин зникнення хороших ініціатив Ольга Андріївна. Однак, попри все, вірить, що колись ще зазвучить «СКОБ!» у місті. Зрештою, такі сподівання подає новий Закон про Пласт.
І на кінець
Привідкривши двері недалекого минулого, зрозуміло, що згадані хороші події у краї – це не все, що колись було і загуло. До списку втраченого варто віднести й фестиваль «День Дунаю», «Фіґлі з бербениці», ще донедавна громадську організацію учасників АТО «Рахівський едельвейс».
На жаль, більшість хорошого реалізували ентузіасти, генератори ідей, які не відчуваючи підтримку, вигорали й втомлювалися «кричати» всім, що їх праця потрібна й гідна наслідування.
Щодо комерційних проєктів, то завжди знаходяться ті, хто змінює умови гри у будь-яку мить на правах орендодавця.
Варто зауважити, що чимало молодих і креативних людей, які мають чудові ідеї для освітніх і культурних закладів у Рахові ховають свої, у зародку померлі задумки, бо ціна оренди у місті необґрунтовано висока...
І це – проблема не тільки бажаючих створити щось на благо краю, а всіх нас, які втрачають нагоду бути відвідувачами музеїв, арт-кафе, книгарень, кав’ярень, мистецьких і спортивних шкіл... Ворушачи минуле, потрібно пам’ятати, що воно ще й для того, щоб на його прикладі вчитися, виносити помилки й успіхи тих, хто пройшов цей шлях.
Зробити висновки, щоб рухатися далі, інакше, ризикуємо прожити ще десяток літ без змін, як нині з одним тільки відомим, але вже потріпаним одноманітністю фестивалем «Гуцульська бриндзя».
