Летять, мов на крилах, роки. Відходять в інший кращий світ ветерани Другої світової. Їхні правнуки будують сьогодення, турбуються про переможців, відзначаючи восьмого травня День пам’яті і примирення, а дев’ятого – День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні.
Та лави ветеранів війни, під час якої втрати українського народу становили від 40 до 44% від загальних людських втрат СРСР, порідішали настільки, що їх у районі залишилося всього-на-всього четверо.
У Великому Бичкові це Федір Іванович Штефанюк, у Верхньому Водяному Василь Андрійович Блинтя, у Лазещині Степан Степанович Молдавчук, у Рахові – Михайло Іванович Андрейко.
Як повідомили в райуправлінні соціального захисту населення, всі вони з нагоди Дня пам’яті та примирення і Дня перемоги отримають грошову виплату в сумі чотири тисячі гривень з районної програми «Турбота».
Фото: Рахів.ін
На війну – в статусі добровольця
Біографія Михайла Івановича Андрейка повторює історію країни. Як і тисячі молодих людей та дівчат воєнної доби, в запеклу борню проти фашизму дев’ятнадцятирічний уродженець багатого на трудові традиції мукачівського села Копинівці, вступив восени 1944-го у статусі добровольця.
За плечима були вісім класів народної школи та праця робітником на лісопилці. Пройшов одномісячні курси підготовки і 1 січня 1945 р. в уніформі червоноармійця опинився на передовій визволення Європи від фашистських поневолювачів.
Гіркоту першого бойового хрещення звідав під час боїв за словацьке місто Кошице, а поранення – під Ліпотовським Мікулашем. До того, як у Берліні було підписано остаточний Акт про беззастережну капітуляцію Німеччини та її збройних сил, стрілок, автоматник, другий номер біля кулемета, розвідник Андрейко брав участь у боях за визволення від фашизму населених пунктів Польщі та Німеччини. Щоправда, для нього днем остаточної перемоги стало 15 травня, бо довелося добивати фашистів у горах Моравії, а демобілізувався лише наприкінці 1945-го.
З молодечим запалом поринув у роботу
Оскільки Михайло виріс у багатодітній родині, де з діда-прадіда понад усе цінували працю землероба, трудову біографію присвятив агрономії, а саме боротьбі зі шкідниками, хворобами рослин і бур’янами.
Випускник Мукачівського сільгосптехнікуму з молодечим запалом поринув у робочі будні обласної інспекції з карантину сільськогосподарських рослин, заочно закінчив Ленінградський сільськогосподарський інститут. Його професійні та організаторські здібності оцінило керівництво, яке запропонувало очолити колгосп у Рахові. Ця, а також робота агрономом у Косівській Поляні, райсільгосптехніці, стали хорошою школою з набуття досвіду.
Очолював також районну станцію захисту рослин. Після виходу на пенсію певний час трудився землевпорядником міської ради, обліковцем по зборах місцевих податків. Не схиляв голови і не опускав рук перед труднощами. Словом, прожив цікаве життя, в якому всього було сповна. І пам’ять утримує не лише світлі спогади.
Фото: Рахів.ін
У 96 дбає про земельну ділянку
Однак роки летять, вони – не журавлі, не повертаються з вирію. І ось 24 квітня ветеран війни і праці Михайло Іванович Андрейко зустрів 96-ту весну. Насправді ж не віриться, що за плечима в цього бадьорого духом рахівського довгожителя – аж дев’ять десятків літ. Має ясну пам’ять, світлий розум, не скупиться на гостре слівце. Демонструє оптимістичний настрій, неймовірну життєлюбність, витримку над хворобами, які час від часу дошкуляють.
Веде активний спосіб життя: дбає про земельну ділянку, господарює на обійсті, яке півстоліття тому засадив сливами, яблунями і грушами, котрі радують його щовесни ніжним цвітом, а восени – стиглими плодами. Спілкується з колегами, знайомими, цікавиться новинами життя району, країни.
Щоправда, не думав і уявити не міг, що у поважному віці знову доживе до війни. Переконаний, що першочергове завдання сучасників – зберегти мир, аби настрої, котрі панують на Сході України, не вихлюпнулися в інші регіони.
