Військовослужбовець Олександр Калинський родом із селища Великий Бичков Рахівського району. За свої 24 роки він вже встиг бути учасником боїв, ризикувати щоденно життям, втрачати друзів та підлеглих на полі бою та отримати уламкове поранення.
Журналістам Рахів.city Олександр розповів, чому обрав саме військову справу, про перший бій та перші втрати.
Перші кроки у військове життя
Олександр Калинський нині офіцер Збройних сил України, він – артилерист. По 8-й клас навчався у місцевій школі, далі перевівся в Ужгород, згодом вступив до Національної академії сухопутних військ імені Сагайдачного у Львові у 2016 році. Нині боєць перебуває на Сході країни, маючи за плечами не один рік військового досвіду, незабутні спогади та досі жагу до знищення ворога.
Розповідає, що вступив до академії за рекомендацією друга, до цього хотів йти на контракт добровольцем. Від початку військовослужбовець взагалі не мав розуміння щодо структури армії, каже, гадав, що всі бігають з автоматами і стріляють – гра для дорослих без спроби поставити на «Зберегтися».
«Мені було байдуже, я не розумів значення управління діями загальних військових підрозділів, артилерійських підрозділів, артилерійської розвідки, ракетних військ. Для мене це все було щось невідоме. Всі були проти аби я йшов до армії. Я як вступав в академію, я сказав, що їду вступати у політехніку, мене відпустили, а сам вступив до академії. Я взагалі повинен бути лікарем, але в один переломний момент я прокинувся зранку і такий «Хочу бути військовим», і почав шукати шляхи досягти цього», – говорить Олександр Калинський.
Після закінчення військової академії, ще тоді майбутній офіцер, пішов на посаду командира взводу 128-ї бригади. Потрапив туди за розподілом. На цій посаді Олександр був близько шести місяців. Його перші зустрічі з противником були ще в квітні 2021-го року у Маріуполі.
«І з виїздом в став командиром батареї – це вища посада, у тебе у підпорядкуванні два твоїх командири взводу. Були там майже 9 місяців. Я тільки прийняв посаду, де у підпорядкуванні не 20 людей, а 58 і було набагато важче, плюс, на той час, люди не дуже хотіли йти на контракт, а це впливало на бойову готовність. У тебе є в команді 30 осіб, а виконувати завдання потрібно як 58. На Сході ми завжди вели розвідку – це невід’ємний аспект артилеристів – спостережні пости», – зазначив військовий.
Дні повномасштабного вторгнення
Після прибуття офіцера з АТО до повернення на Схід України тримати оборону від російських окупантів пройшло лише два місяці. Розповідає, що так і не встиг сходити у відпустку.
«Я повинен був йти у відпустку десь 14 лютого. Ну мені не судилося. 14 числа (лютого – ред.) ми почали їх викликати з відпустки, бо була якась незрозуміла команда всіх викликати. Потім тиждень незрозумілих історій, то ви їдете на навчання, то ви їдете на полігон, ми взагалі нічого не розуміли. І 19 числа у першу годину ночі мені телефонують, мовляв все, завтра грузишся на ешелон, підіймай батарею кращу, біжи у парк, грузи техніку. Обдзвонив всіх людей, збираємося на третю годину, десь відсотків 20 такі добре підвипивші і заспані, бо гуляли *посміхається*», – каже Олександр.
«Я планував вогневе ураження»: перші дні усвідомлення повномасштабної війни
Техніку грузили протягом двох годин, за цей час навіть і не розуміли куди їх можуть відправити. Думали, на полігон, каже артилерист. Перша зупинка на шляху до Сходу України була у Новомосковську Дніпропетровської області, там піхотинці досі не розуміли для чого їх зібрали, повідомляє військовослужбовець. Перші колони противників «чекали» за Пологами Запорізької області.
Олександр з підлеглимФото: Надані О. Калинським
«Жили там на якійсь покинутій фермі. А у мене є ЗІЛ (радянський вантажний автомобіль – ред.) і там є буржуйка, від сили там (у машині – ред.) можуть спати людини 5-6, нас там спало 32, бо капець як холодно було. Спали і на фермі, хто хотів, і на сіні, на соломі, на насінні. І так ті колони ми чекали день чи два, до нас також їздила ТРО і розказувала звідки вони бачать колони, я вже планував вогневе ураження, де їх зустрічати. Там як раз була колія на підйомі, а через колію танки не надто швидко пролетять, і тому я планував вогневе ураження одразу по колії», – говорить Олександр Калинський.
«Зашибісь, що я дав команду гільзи збирати»: перший бій з РФ.
27-го лютого був перший бій. Про наступ росіян Олександру повідомили з ТРО. Вони за допомогою месенджерів коригували дії один одного, наче «стірялялки» тільки у реальному житті. Бомбили окупантів з 4-х знарядь, перший бій тривав близько двох годин. Один з танків противника пройшов вогневу завісу та почав «шукати» підрозділ Олександра, згадує офіцер. Військовий вирішує відпустити свою команду, бере з собою помічника-гранатометника, РПГ та власноруч йде на танк. І лише одне, на його думку, дивне рішення рятує йому і всьому підрозділу життя.
«Я ще з курсантських часів з полігонів пам'ятаю, що гільзи у нас латуні та вони дуже дорогі, і їх треба здавати на склади. Даю команду збирати гільзи. Я дав команду, а сам вийшов на перехрестя, де той танк, але я розумію, що РПГ проти танку це взагалі нічого іноді. Скоріш за все, якщо я його побачу, то я там і помру. Хлопці бігали по полю збирали гільзи, близько 100 штук було, хвилин 20. Потім колона вже вишикувалася, я застрибую у машину і їду на Пологи, а за 20 кілометрів до Полог на полях я бачу горить «Тигр» російський та два «Урала». Тут я зрозумів, що колони з цієї сторони вже прорвалися і якби я виїхав на декілька хвилин раніше 100% був би у полоні або загинув би там. Я тоді розумію, зашибісь, що я дав команду гільзи збирати, а так я як раз би виїхав на їхні колони», – з посмішкою згадує боєць.
Фото: Надані О. Калинським
«Просто пощастило»: про перший обстріл
Вперше Олександра і його підрозділ виявили у Гуляйполі о 6-й ранку, каже, крили з мінометів.
«Мій перший обстріл, мене починають крити з мінометів, пару снарядів по нам впало. Це була страшна доба битви за Гуляйполе, це перший населений пункт який ми вистояли і перейшли в оборону», – говорить військовослужбовець.
Військові жили у цивільному будинку, тоді був стовідсотковий штаб людей, багато техніки та боєприпасів. «Стріляй не хочу, задоволений був капець», – згадує артилерист. Для нього це був другий випадок у житті, коли він дав дивний, на його думку, наказ, але який врятував життя багатьом бійцям.
«Стоїмо ми один день в одному напрямку, старший начальник каже, переорієнтовуй знаряддя, завтра чи післязавтра противник має піти з Гуляйполя, із Полог. Я переорієнтовую, переїжджаю на інше поле, розгортаюся і починаю чергувати. А виходить, що з наших хатів до іншого поля було метрів 600 і даю своєму головному сержанту команду: «Друже, іди знайди у тому районі хати, спитай, чи можемо там жити?», у мене люди одразу: «Та навіщо, ми будемо встигати», кажу, мені взагалі все одно, ви не встигнете за 30 секунд 700 метрів у бронежилеті та касці пробігти, як не крути. Вони знову, та ми будемо вспівати, кажу Ігор, головний сержант, іди шукай нові хати, не гребе собака вовка *сміється*. Пішли, подивилися дві хати ми вночі переїхали. Десь о третій годині ночі будить мене головний сержант – обстріл. А луплять так близько, що просто капець, я закурив, кажу, Ігорю, та то далеко, лягаємо спати. Зранку до мене приходять солдати, кажуть, можна піти на стару хату речі забрати, кажу, так, звісно. Приходять через пів години та з першою фразою: «А ви звідки знали?», кажу їм: «Що знав?», вони: «Так з хати нічого не залишилося». Тобто вночі як був обстріл, то наші хати обстрілювали. Просто пощастило, і таких випадків у мене було 4-5, що даю якусь звичайну команду і потім наступного дня або вночі стається щось. Кажуть: «Звідки ви це знаєте?», я їм: «Ну як звідки, мені телефонують руські, кажуть, сьогодні будемо стріляти по вас і я їм ну все плюс, я переїжджаю» *сміється*», – згадує воїн.
Протягом доби військовий разом з підрозділом терпіли обстріли противника, це була страшна ніч. Війну почав усвідомлювати, каже, після втрат – трьохсоті. На той час, Олександр Калинський єдиний, хто воював 6-ма знаряддями – «море огня» у противника. Перші обстріли лякали солдат, далі російська армія стала для них центром гумору і насмішок. «Ми переїжджали та ржали, які росіяни косоокі дебіли, бо ми по них попадаємо, вони по нас – ні», – згадує офіцер. Так продовжувалося довгий період часу, це стало буденністю. Трьохсотих до Херсона Олександр перевозив особисто, говорить, нікому не міг довіряти таку місію.
«Ну х*й на тебе, с*ка»: трьохсоті
У Херсоні військові тримали оборону добре. Одного разу окупанти влучили у машину, де був підлеглий Олександра. Від вибуху у чоловіка майже розірвало майже навпіл. Аби врятувати його та ще 6-х поранених – їхали через мінне поле.
«Я вмовив свого водія туди їхати на вантажівці. Кажу йому, їдь, треба тягнути трьохсотого. Він вперше у житті мені заявляє: «Я нікуди не поїду, там купа боєприпасів. По дорозі точно ні», кажу: «Ну тоді їдемо через мінне поле». Він злиться на мене, але він розуміє, що це рішення було аргументоване. Він дивиться на мене, тоді на мене вперше у житті солдат матюкнувся і сказав мені: «Ну х*й на тебе, с*ка», вивертає кермо і їде у мінне поле, їде, як дурний *сміється*. За 70 метрів бачу на дорозі хтось валяється. Я на ходу вистрибую з машини, біжу до пораненого, а там хлопець на якого вже казали двохсотий, а він залишився живий, майже на половину розірваний, у нього тазу майже не було заду, хребет було видно. Біжу до нього, дістаю два турнікети наложити, бачу людину вивернути навиворіт, до секунди часу думаю, де ці турнікети наложити, аби його ще не розірвати. Грузимо його у машину, я ліг під нього, бо його трусило. Нині його стабілізували, він вже майже ходить», – каже Олександр.
«Командира вбило, а мене посікло»: про перше поранення
У жовтні місяці боєць втратив командира внаслідок артилерійського обстрілу, а до цього у нього загинули два підлеглих, зізнається, що це були найважчі часи у моральному плані.
«Ми почали бігти з командиром, я встиг забігти, а командир ні. Командира вбило, а мене посікло. На майже добитій машині доїхав з солдатами, у одного, я пам’ятаю, щока пробита, він увесь в крові, я побіг надавати йому першу медичну допомогу. Мені важко було бігти, боліла нога, з нами був один офіцер, якого не зачепило, я йому кричу: «Славік! У мене щось ноги болять». Він мені говорить: «Знімай штани!». Ну я знімаю штани, а у мене ноги посічені. Одягаю штани, біжу до солдата, ми його перемотали, сіли у машину, я з посіченими ногами сів за кермо. Уламками посікло ноги, руки і голову. Я тоді ще поїхав на виїзд з ними без броні і каски, а мій командир питає: «Чого ти без броні і каски?», а я йому кажу: «Та воно мене не врятує». І командир був у броні і касці і його це не врятувало, його повністю розірвало, а мені повезло у той час», – говорить воїн.
«Я зрозумів, що слова матеріальні»
Олександр не дуже вірив у випадки і міг пожартувати зі своїм другом на певні, трохи аморальні, теми. Але, одного разу було не до сміху. Жарти, зокрема, допомагають військовим залишатися собою і підтримувати настрій. Перед травмуванням, у Олександра близький друг підірвався на мінні, згодом, вони згадували ці історії як дещо повчальне.
«Основний момент у тому, *згадує*, десь пів року війна, літо. Він командував реактивним взводом і він заїзжав до мене у район то на каву, то просто побалакати, пожартувати, ми дружимо ще з курсантських часів. І кажу: «Треба у відпустку», бо тоді їх взагалі не давали. І ми з ним сиділи, але наголошую, це неправильно, так не можна говорити, але ми сиділи і обговорювали, як собі нанести якісь тілесні ушкодження, аби нас поставили на реабілітацію у відпустку. І я кажу йому: «Береш гранату, лягаєш в окоп, ноги висовуєш, тобі ноги посікло трохи, головне, аби м’язи не перебило і поїдемо у відпустку», ми жартували тоді, він каже: «Та ні, краще на міні підірватися, так буде простіш», ми просто сиділи, жартували місяць, два, три. Це все були приколи, бо ми розуміли, що ніхто свій підрозділ кинути не зможе. І на Херсоні він підривається на міні, його чавить просто, він за місяць десь виходить з коми, а поки він був у комі – мене посікло уламками. І от, пам’ятаю, він мені дзвонить перший раз після коми, питає як справи у мене, я ж кажу, та у відпустці, бо посікло мене. А про те, що ми жартували, я вже і забув, а він мені каже: «А пам’ятаєш ми говорили, я – за міни, а ти за уламки. І я йому кажу «Все, я манав, які приколи про таке?» *сміється*. Я зрозумів, що слова матеріальні і ніколи більше про таке не жартую», – каже військовий.
Нині Олександра Калинського підвищили за посадою. Він не бере участь у бойових діях, а лише планує їх. Каже, йому це не зовсім подобається, у його душі живе мала дитина, як би ще воювала, бігала, стріляла.
«У мене як з’являється вільний час і я бачу, що у мене знаряддя погано стріляє, все, у мене купа психів *сміється*, я у машину на вогневу, кажу: «Я вам зараз покажу як треба», – з посмішкою розповідає боєць.
