Протягом останнього місяця районна газета «Зоря Рахівщини» публікує серію статей знаних істориків-краєзнавців Миколи Ткача та Михайла Савляка про полонинське літування на Закарпатській Гуцульщині. З-поміж описів побуту, виготовлення продукції та інших цікавинок дослідники описують і вірування, які того часу існували у вівчарів.
Тож п’ять найцікавіших повір’їв зібрав Рахів.Сity. Читайте про те, як ставилися вівчарі до ватри, як зустрічали отару на полонині, що робили ґазди, аби не зурочили овець та інше.
1. Як ґазди захищали овець від зурочень
Даючи овець на полонину, господарі позначали овець. Одні робили вівцям на вухах дірки, другі витинали їм у вухах пічки, подовгасті кавальчики зсередини, інші знову розколювали вуха один раз, два рази, в однім або у двох місцях, інші знову засилювали через вуха дріт або нитку, чи обмазували дьогтем маківки голів овець тощо. Цим робили знаки, які знали лише господарі.
Запобігливіші ґаздині дбали про своїх овець-дробйит ще й в інший спосіб. Вони берегли їх від «уроків», тобто, щоб ніхто не наврочив. З цією метою прив’язували до хвоста червону волічку, щоб той, хто мав злі очі, коли дивився на маржину, «дивився на фіст, а фоста не можна наврочити».
Щоб вівці швидко ходили на полонинах, вибирали з осиних гнізд вощину, терли її на порох та кидали до солі. Коли вівці їли ту сіль, ставали швидкими і лютими, як оси, ходили всюди, де найліпша паша. А від доброї паші прибавляли молоко.
Траплялися і такі люди, що несвідомо або навмисно спричиняли іншому навроки, в результаті чого вівці давали менше молока. А наврочити маржину найбільше можна, коли хвалити її, не сказавши: «Нівроку, аби вам не з’урочив!». Не чекаючи на відповідь, додають: «Не ввічливі, не дивина!».
Фото: Володимир Чопенко/Pinterest
2. Як зустрічали отару на полонині та про «живу ватру»
До мішання овець господарі полонин і ватаг з вівчарями, який їх і підбирав, виходили на високогір’я і готували їх до прийому. «Спостерігаючи за летом орла, ворожили, – писав Софрон Витвицький у 1863 році. – Коли він кружляв над стаєю, це для них було злим знаком. Дивлячись у небо, один з гуцулів казав: «Варе (можливо) леґіню, будемо лихо гостити». Найперше, що ватаг робив, це затинав сокиру в одну із стін стаї і кидав у давнє ватрище підкову примовляючи: «Ти вже є доста піхана і бита і ще не згорена, тепер маєш горіти, топтати тебе ніхто не має».
«Жива ватра»
Зробивши ватру, ватаг відгашав її у воді – кидав вугілля (грань) до води, а тоді тією водою кропив струнґу, кошари, овець, решту води тримав у пляшці аж до розлучення.
«Живу ватру» ватаг ніс у стаю і розкладав на підкові вогонь, який за час перебування на полонині, на смів згаснути. Підкову не можна було вибирати, бо вона закладена у ватру проти граду. На таку стаю, де знаходилася підкова у ватрі, град ніколи не бив, бо, вважалося, вона вже бита і піхана.
З ватри, що горіла у стаї, ватаг брав головню і обходив з нею стійбище, проказуючи молитву, яка закінчувалася словами: «Так як мене нічо не перейшло, коли я тебе обходив з вогнем, так аби мені нічо не перейшло через ціле літо худобу». Потім кидав головню серед воріт, якими мають переганяти худобу.
Якщо до того часу ще не прийшла маржина, ватаг підкидав на те місце, де кинув головню, хворосту й хащі, а сам йшов порядкувати у стаї. А коли наближалася маржина, виходив проти неї. Як вона починала переходити через межу, відзначену у воротах, вітав її словами: «Аби’с мала таке горьиче серце, як горьича ватра, аби’с була така остра (рухлива), як остра ватра, що через ню переступаєш».
Фото: karpaty-ua.
3. Аби маржина давала більше молока
Вівці доїли три рази на день: рано, в полудне і увечері. Аби маржина давала більше молока, їй давали соли перший раз після двох тижнів по пригоні на полонину. У той день ватаг йшов з сіллю на солище, на місце, де худобі давалася сіль.
Він зарубував сокиру в землю і сипав соли спочатку на обух сокири, а потім купками на солище. На знак, який подавав ватаг, вівчарі приганяли овець, а як ті починали її їсти, ватаг стріляв, від чого вони настрашувалися і починали крутитися.
Тоді господар полонини казав: «Аби’с була така цікава і остра, як ти тепер си остро і цікаво вергла». Тут же одному з вівчарів подавав у руки головню і той оббігав череду три рази, а ватаг примовляв: «Як вівчар вас оббіг, так аби’м вас видів восени».
Коли вівці поїдять соли, ватаг ішов на те саме місце, де зарубав сокиру, витягав її та вирізував ґлию аж до глини такої величини і глибини, яку вигризли вівці, й ховав її у хустку зі словами: «Як цу ґлею вижу в руках, так аби видів свої вівці на розлучінню». Ту ґлию він ховав у стаї, а на місці, з якого її вирізав, закопував хрест такої величини, щоб закривав вирізане місце.
4. Відбирання молока у овець
Коли вівчар хотів відібрати другому молоко, він ловив слимака і ропуху. Плазунів клав живих у горнець, прикривав щільно і пік на ватрі, потім сушив і перетирав на порох.
Тим порохом він посипав у ваґаши дорогу, якою ходили вівці. Коли вони йшли по тому пороху, то на вим’ях робилися гнійні струпи, що потім не давали можливості їх доїти.
5. Вівчарські коники, калачики та інше давали за померші душі
У вільні години деякі вівчарі, які мали природній хист до творчості, робили баранчики з овечого сиру чи інші смаколики.
Ті полонинські сирні вироби у вівчарів купували жителі навколишніх сіл. Калачики роздавали за душі померлих, що «навіть порятунку не мали», що «умерли без сповіді або десь у лісі» А баранчики давали дітям за померлі душі дітей, за здоров’я маржини при тому казали «Даю за худібчине здоров’я, най Бог прийме за мою та людську маржину».
Всі ці вироби з сиру могли стояти дуже довго, навіть через багато років їх можна вживати, вони не псувалися. Їх треба було кинути в масло і вони ставали добрі для споживання.
Довідково: для підбірки використані матеріали публікацій «Зорі Рахівщини» за 28 та 11 серпня.
